Якою має бути ПОМІСНА ЦЕРКВА?

csm prayer for ukraine 01 f76a8ef739     Об’єднання галузок українського православ’я набуло особливої актуальності у зв’язку з агресією Росії та незмінності позиції церковної «п’ятої колони» (УПЦ МП).

    Щоб зрозуміти проблеми з якими пов’язане створення української помісної Церкви, треба визначити місце і роль в цьому процесі кожного з суб’єктів об’єднання.

    На жаль, до цього процесу намагаються долучитися окремі політики і так звані «церквознавці» зі своїми сценаріями та симпатіями. А біда в тому, що вони практикують Церкву, як формацію, в якій все мають вирішувати єпископи, а тому в справі об’єднання орієнтуються на персоналії і на те, хто має більшу силу і впливи, а також з ким зручно і корисно домовлятися.

    Політики й урядовці знають, що у Церкві, як і в суспільстві, мають місце деякі ганебні явища, які переважно замовчуються, і це дає їм (політикам) підстави відповідно поводитись з церковними верхами, не переймаючись зайвими ідеалізаціями. Тому таке об’єднання, яке пропагують світські діячі, не може передбачати якісні зміни у церковному житті, а стане лише політичним актом на догоду церковним і державним бюрократам.

    Справжнє об’єднання, на користь українському православ’ю, повинно базуватись на прагненні зберегти і примножити його кращі ознаки, а не виходити з інтересів та міркувань лише церковних верхів. Шлях до християнського об’єднання пролягає через демократичні церковні собори із залученням священників і мирян, спільною і відкритою підготовкою статуту, в якому матимуть місце інтереси всіх складових церковного організму. І тоді лише можуть бути обраними органи управління та очильник об’єднаної Церкви. Лише так може відмежуватись майбутня Помісна Церква від усього негативного, що заважає сьогоднішнім конфесіям значно потужніше впливати на духовний і моральний стан суспільства.

    Щодо місця і ролі в об’єднавчому процесі УПЦ КП, то ця роль у теперішніх її виразах є вкрай негативною, бо зосереджується на поширенні влади свого теперішнього очильника (який, зрештою, не вічний). Захопившись ідеєю приєднання інших конфесій, Київський патріархат не дбає про створення противаги активній діяльності УПЦ МП, яка є помітнішою в радіо і телепрограмах, організовує гучні заходи (напр.. кінофестивалі), тощо.

    Зрештою, від правди не втечеш і треба визнати, що Київський патріархат – це перелицьована колишня кравчуківсько-філаретська формація, яка свого часу зневажила і виштовхала, скориставшись силою атеїстичної влади, Патріарха Мстислава та спробувала затоптати вогнище відродження української автокефалії. А далі вона «приватизувала» ідею незалежності української Церкви та зайнялось дискредитацією і знищенням УАПЦ. А сьогодні ця церковна «номенклатура» намагається відродити своє панівне становище, не гребуючи брудними засобами. Отже, постає риторичне запитаня: якою буде «об’єднана» під егідою і за планами УПЦ КП майбутня Церква?

    Місце УПЦ МП в Україні є цілком зрозумілим, а участь її членів в об’єднанні буде залежати від появи «критичної маси» священників, що є в душі патріотами України, та від того, якими будуть засади самого об’єднання. Єпископат, старанно підібраний московським «митро політбюро», виглядає безнадійним.

   Щодо УАПЦ, то вона займає справедливу позицію – об’єднання повинно бути об’єднанням за суттю. Але ідучи далі, не можна оминути запитання: а що несе УАПЦ з собою в майбутню об’єднану Церкву?

    Складні для УАПЦ 90-ті роки не дали їй можливості до кінця самовизначитись щодо засад церковного життя і утвердити соборно справність, яка сьогодні була б першим і потужним аргументом при відстоюванні своєї самобутності і перешкодую для чергових зазіхань на неї.

    УАПЦ декларує свою спадкоємність Церкви митр. Василя Липківського, але це не йде глибше, ніж сама назва. Єдине, чим відрізняється УАПЦ від інших, це присутність (але не завжди і не в усьому для духівництва бажана) Братства св. Ап. Андрія Первозваного. Тому актуальність вивчення і усвідомлення здобутків Церкви митр. Василя Липківського не зменшується. І треба визнати, що тільки втілення у життя її головних засад може стати моральною підставою для продовження історії сьогоднішньої УАПЦ. Інакше вся справа буде виглядати непотрібною метушнею, яку зі сторони будуть називати «протидією створенню Помісної Церкви» та «змовою з УПЦ МП».

    Тому не зайвим буде пригадати як виглядало повернення українського православ’я до справді християнських засад церковного життя і управління. Ще у 2003 році у грудневому номері «Успенської вежі» був опублікований матеріал «Українське православ’я – що далі?» в якому мовилось про стан українського православ’я та тезово висвітлювались основні здобутки Автокефалії 20-30-их рр. І треба пам’ятати, що тодішній церковний рух був ненависним не лише для більшовиків-атеїстів, а й для синодальної московської церкви та її князів-єпископів. Дух синодаїзму (тобто авторитарного управління) й досі панує в українському православ’ї, не даючи йому розвиватись.

    Редакція повторно публікує згаданий вище матеріал (зі скороченням).

 З газети:

"Де шукати орієнтирів українському християнству?

    Відповідь є, і досить переконлива. Її дав нам свого часу український церковний рух, що виник і розвинувся на хвилі революційних процесів разом зі спалахом національної свідомості.

    Цей рух вилився у створенні Української Автокефальної Православної Церкви, а найяскравішою її постаттю був митрополит Василь Липківський.

    Загальновідомими є лише дві ознаки цього руху – відокремлення та унезалежнення від РПЦ, а також українізація Богослужінь. Мало хто знайомий з третьою, найважливішою ознакою автокефального руху — розривом з феодально-монархічним церковним укладом, демократизацією церковного життя, його онародовленням через повернення мирянам головного місця у земній церковній будові.

    УАПЦ 20-30-их рр. – це український феномен, яким можна – і слід – гордитись. За нормальних і обставин це явище могло розростися так, як колись реформація І у католицькому світі. Але ідеї УАПЦ зовсім не були скеровані на розкол у Православ’ї, лише на його повернення до засад першохристиянства. Було заявлено про повну згоду з догматами Православ’я і тими його канонами, що і є основою віри.

    УАПЦ була утворена Першим Всеукраїнським Православним Церковним Собором, що відбувся 14-ЗО жовтня 1921 року у Києві. Особливістю Собору було те, що священики та миряни мали рівні і права. Були відсутні єпископи, і не з вини Собору, а тому, що РПЦ цього не допустила. (Серед тогочасних єрархів були українці, що співчували Соборові, але РПЦ проголосила Собор "єрессю", і боролась з ним (усіма можливими способами).

    Для повноти Церкви необхідно було сформувати єпископат. Після тривалого і грунтовного обговорення ситуації вирішили скористатись традицією Олександрійської Церкви, за якою допускалась висвята єпископів через групове рукопокладення священників. Кандидати на владик були ретельно визначені Собором та проголосовані. Так було створено єпископат, до якого увійшли найвидатніші священники.

    Собор сказав, що монархічний уклад Церкви, який виник, перечить Духові Христа – в Церкві ніякого панування не повинно бути, а єпископи стали навіть розпорядниками церковного майна. При апостолах були повноцінні Собори, апостоли не самі і вирішували, а закликали І вирішувати всю церковну спільноту. Єпископи повинні І мати не владу, а авторитет.

    Також було сказано, що переважна більшість юридичних канонів є продуктом світогляду 8-9-го сторіч, а тому і вони не можуть задовільнити 20-те ст., через те Церква відстає від суспільства, – а за покликанням вона має бути творчою, і навіть випереджувати життя.

    Отже, Собор зробив сміливу спробу наблизити Церкву до вимог часу, стараючись водночас ні в чому не розійтись з Христовими постулатами та апостольською наукою. Вносячи радикальні зміни у засади церковного життя, він намагався повернутись до першоджерел, до духу першохристиянства. Цей дух був поступово втрачений внаслідок державних впливів, появилась церковна панівна верства, духовенство з покликаних перетворилось у "фахівців".

    1999 року вийшла з друку книга "Перший Всеукраїнський Православний Церковний і Собор УАПЦ 14-ЗО жовтня 1921 року. Документи і матеріали" (українсько-канадське , видання, Інститут укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1999, Київ-Львів). Передмову до видання написав д-р Сергій Плохій (Альбертський університет, Канада). Треба сказати, що стенограми засідань Собору переконливо засвідчують його унікальність.

    Собор заперечив надалі скликати Собори з одних єпископів, як такі, що не дають змоги жити Церкві повним життям, і ухвалив замінити їх Соборами з представників від усієї православної української людності. Найвищим керівним органом УАПЦ визначено Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яку обирає Собор, і до якої входять митрополит, єпископи, представники парафій та повітових церковних зібрань (по священику та по 2 мирян). Передбачалась щорічна кооптація третини виборних членів Ради.

    Було ухвалено, що кожна парафія повинна йти до відбудови повноти церковного життя, до відновлення всіх складових і Церкви перших віків християнства – місцевого єпископату, пресвітерів та дияконів, дбати про підготовку кандидатів священства та проповідників.

    Собор зазначив, що монастирі ухилились від свого ідеалу й повинні бути перетворені згідно з сучасними умовами задля освітньо-релігійного удосконалення і піднесення загальноцерковного життя. Ухвалено, що ченці не мають у Церкві ніяких і привілеїв, в т. ч. при виборах на єпископів.

    Духівництво УАПЦ набуває право на служіння шляхом обрання його відповідними церковно-релігійними організаціями та наступного церковного висвячення. Кандидати повинні мати належну шкільну освіту та своєю попередньою діяльністю заслуговувати бути пастирями Церкви. Єпископи також обираються. Висвячення священнослужителів виконується на місці їх парафіяльного служіння.

    Парафією (церковною громадою), церковним життям і парафіяльльним господарством керують її загальні збори. Право голосу мають всі правомочні члени громади, вписані в парафіальні реєстри. Збори мають право виключати з громади окремих членів за невідповідні вчинки. Зборами обирається парафіяльна рада, що є виконавчим органом. За такою ж схемою діють волосні, повітові та єпархіальні збори та відповідні ради (тобто на засадах демократичного централізму, С. Я)

    Було відмінено всілякі нагороди для духівництва, запроваджені в РПЦ. Зауважено при цьому, що нагороди, крім того, що дорого коштували духівництву і Церкві, були причиною лицемірства, заздрості, ворожнечі і неправди, через що обертались не почестю, а великим злом та приниженням. В Українській Православній Церкві духовний чин має стояти так високо, що ніякі єпископські нагороди для підвищення його честі вже не потрібні, і «недостойно панотцеві запобігати за якимись цяцьками". За свою працю українські священики повинні мати пошану і нагороду не від начальства, а від своїх парафіян.

    Утримання духівництва повинно здійснюватись таким чином, який би не принижував його духовного сану і не викликав би непорозумінь між ним та людністю, і за згодою парафіян зі священиками. Взагалі, священики мають не входити ні в які грошові справи з парафіянами, треби і молитви виконувати без окремої платні. Водночас парафія має дбати про гідні умови життя і побуту священика.

    Українська Церква є народною, а тому ніяка окремішність духівництва у ній неприйнятна. Поза службою священики не мають нічим відрізнятись від народу. Священство – не у тілі та зовнішньому вигляді, а в душі та її гідності.

    Сьогодні нас можуть лише дивувати ентузіазм та послідовність, з якими Собор 1921 р. формував підвалини справді народної Церкви, напрацьовував документи, що забезпечували лад і гармонію в церковному житті.

    Головним здобутком УАПЦ 20-30-их років було відновлення християнської громади, як живого та діяльного організму та як основи земної Церкви. Другий її важливий здобуток – це повернення до апостольського трактування стану єпископів.

    УАПЦ митрополита Василя Липківського, палко підтримана всіма верствами віруючих, в т. ч. інтелігенцією, стрімко розвивалась. Однак, разом з придушенням українізації та репресіями, і більшовицький режим поступово знищив Автокефальну Церкву, додавши до своїх жертв 3 тисячі її священиків та ЗО єпископів.

    Синодальна РПЦ зробила все для того, щоб скомпрометувати ідею церковної соборноправності та стерти з пам'яті українців здобутки УАПЦ".

   Україна повинна мати свою Помісну Церкву, але не будь-яку, створену заради сумнівної мети, і не обов’язково вже завтра, їй потрібна Церква не формальна, а здатна служити духовним притулком, виховувати усвідомлену, творчу віру, і через таку віру та переконливий власний приклад впливати на загальний стан суспільства.   

Святослав Ярема,

перший редактор часопису "Успенська вежа"

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фоторепортажі

Prev Next

Відеорепортажі

Prev Next

uba banner

Карта єпархії

   (Закарпатська область)
zakarpatie map

varfolomey

Всесвятійший Варфоломей

Архієпископ Константинополя — Нового Риму,
Вселенський Патріарх


x 247c004d

Блаженнійший Макарій

Митрополит Київський
і всієї України,
Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви


 DSC1632

 

Преосвященнійший Віктор

єпископ Мукачівський і Карпатський