В Карпатському університеті ім. А. Волошина та Українській богословській академії ушанували Василя Стуса до 30-х роковин з дня його трагічної загибелі

 DSC0239

У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «установи ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області комуністично-радянським режимом СРСР був закатований видатний український поет, громадсько-політичний і культурний діяч, борець проти комуністично-радянського тоталітаризму та за державну незалежність України Василь Семенович Стус (06.01.1938 – 04.09.1985).

Сьогодні, 4 вересня 2015 року в Карпатському університеті імені Августина Волошина та Української богословської академії в Ужгороді, з нагоди 30-х роковин з дня трагічної загибелі-убивства Василя Семеновича Стуса в застінках комуністично-радянської катівні, відбулися наукові читання, повідомляє прес-служба УБА - КаУ.

Заходи розпочалися молитвою та вступного слова Преосвященнійшого Віктора, єпископа Мукачівського і Карпатського Української Автокефальної Православної Церкви, ректора університету і академії в якому владика зупинився на значущості постаті Василя Стуса в історії України і зокрема зазначив «Василь Семенович Стус прожив не довге життя, але його постать, його незламний дух, його героїчна стійкість перед комуністично-радянськими катами являється прикладом саме тої синівської відданості та патріотизму, яку має проявляти кожна людина, як у збереженні вірності і пошани до своїх батьків, так і до своєї земної, Богом даної нам, Вітчизни України»

Відтак з доповідями виступили Цубера Мілана, студентка 3-го курсу Ужгородського гуманітарно-економічного коледжу Карпатського університету на тему «Життєвий і творчий шлях Василя Стуса у контексті боротьби за права людини» та активістка Християнсько-народної спілки Закарпаття, учасниця національно-визвольних змагань кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття на Закарпатті, літературознавець Антоніна Вчорашня на тему «Василь Стус і Україна». У своєму виступі, зокрема, Антоніна Вчорашня продекламувала ряд творів Василя Стуса, в яких проглядається любов та журба за тернисту долю України та української нації

Учасники наукових читань мали змогу почути голос Василя Семеновича Стуса із радіо-запису, де він читав свій вірш «Вчися чекати, друже...» та прослухати пісню на слова поета «Мов жертва щирості життя...».

Підводячи підсумок наукових читань владика ректор зазначив: «Ми, які сьогодні живемо у відродженій, нашій прабатьківській, Українській державі, повинні завжди пам'ятати імена всіх українських героїв, які у минулі десятиріччя та століття, а також і сьогодні віддали і віддають своє життя за свободу і незалежність української нації. В числі цих безсмертних імен, довічно кровавими літерами вписану і ім'я видатного українського поета, громадсько-політичного діяча і патріота Василя Семеновича Стуса».

Відтак всі присутні хвилиною мовчання ушанували світлу пам'ять Василя Стуса та усіх героїв українського народу, які полягли у боротьбі із чужинцями за державну незалежність України та свободу української нації.

Після молитви, усі присутні прийняли участь в хресній ході до пам'ятника жертвам політичних репресій в Україні на площі Небесної Сотні в м. Ужгороді, де Преосвященнійшим владикою Віктором було відслужено заупокійну літію.

Біографічна довідка:
stusВасиль Семенович Стус ( 6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — видатний український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, громадсько-політичний і культурний діяч. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України (посмертно).
За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури, за здобуття державної незалежності України і української нації Василь Семенович Стус зазнав політичних репресій з боку комуністично-радянської влади СРСР, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув, в наслідок фактичного убивтсва правлячим режимом.
Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944—54 роках Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. Після закінчення вишу працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області. У 1959–1961 роках Василь Стус служив у лавах радянської армії на території Російської Федерації на Уралі.
У 1961–1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним робітником на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 року — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року по квітень 1965 року у світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» за редагування В.Стуса рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, у підпорядкуванні якого було чотири перекладача та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не поступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.
Вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете,Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді.
У вересні 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав комуністично-радянських партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його було відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували постійно агенти Комітету державної безпеки СРСР та УРСР, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—1972 роки — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 року одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 року в них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Василя Стуса опублікувати 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників України, Центрального Комітету Комуністичної партії України (філії КПРС), Верховної Ради УРСР Василь Стус критикував панівну комуністично-радянську систему СРСР, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення прав людини і критичними оцінками тогочасного комуністично-радянського режиму спричинили його арешт у січні 1972 року.
12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На замовлення КДБ СРСР та УРСР, твори Василя Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ».
Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за .схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності». Подібні закиди були й на статті «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя.») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус "говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про «герметизацію власного духу», але й як про «еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму»).
На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць». Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ СРСР та УРСР, Василь Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».
Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах Російської Федерації (Московії). Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Василь Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Василя Стуса у 1977 році вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Василь Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 року до січня 1980 року, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі імені Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Василя Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Василю Стусові як ганьбу комуністично-радянської репресивної системи СРСР.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).
Про методи захисту, які використовував Віктор Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Василя Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Василь Стус, працюючи у 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Василя Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Василю Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Російська Федерація), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід Європи. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.
Табірними наглядачами було знищено збірку, в якій було приблизно 300 віршів поета. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Василя Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Василя Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне комуністично-радянським режимом СРСР: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась комуністично-радянською владою СРСР та УРСР від його друзів-дисидентів до середини жовтня 1985 року. Дружина — Валентина Попелюх — одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання комуністично-радянська влада СРСР не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Василя Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Після смерті, Василь Стус був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області в російській Федерації.
Перепохований 1989 року в Києві на Байковому кладовищі.

За матеріалами ЗМІ

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фоторепортажі

Prev Next

Відеорепортажі

Prev Next

kemonach

Карта єпархії

   (Закарпатська область)
zakarpatie map

varfolomey

Всесвятійший Варфоломей

Архієпископ Константинополя — Нового Риму,
Вселенський Патріарх


x 247c004d

Блаженнійший Макарій

Митрополит Київський
і всієї України,
Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви


 DSC1632

 

Преосвященнійший Віктор

єпископ Мукачівський і Карпатський