Вітальне слово Блаженнійшого Митрополита Епіфанія під час урочистої академії у Львівській національній опері

134619082019Ваші Високопреосвященства і Преосвященства, всечесні отці, дорогі брати і сестри, почесні гості та уся святочна громадо!

Слава Ісусу Христу!

В ці дні помісна і автокефальна Українська Православна Церква відзначає 30-ліття подій, які стали поворотним моментом в сучасній історії нашого побожного народу та України – ми святкуємо початок Третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Всім вам відомо, що на свято Преображення Господнього, 19 серпня 1989 р. настоятель храму святих апостолів Петра і Павла тут, у Львові, протоієрей Володимир Ярема з духовенством та громадою оголосили про відкинення неканонічної влади Московської Патріархії над Українською Церквою, чим було покладено початок нового етапу утвердження нашої Церкви як помісної і автокефальної. Про своє рішення вони сповістили вірних в Україні, закордоном, а також Вселенського Патріарха Димитрія.

Від цього часу знову, після десятиліть заборони та гонінь з боку радянської влади, ім’я вільної Української Автокефальної Православної Церкви вголос залунало на рідних землях Батьківщини, закликаючи до подолання несправедливостей щодо неї, глибоко вкорінених в подіях минулих століть. І плід цього гучного заклику, плід цієї боротьби та праці, плід цих драматичних трьох десятиліть церковного відродження є всі ми – тепер вже єдина Помісна Православна Церква України, незалежність і автокефалія якої має благословення і всеправославне утвердження через отриманий 6 січня цього року від нашої Константинопольської Матері-Церкви Патріарший і Синодальний Томос.

Минулого року, коли весь світ напружено дивився за розвитком подій навколо Української Церкви та надання їй Томосу про автокефалію, серед багатьох сторонніх спостерігачів, особливо закордоном, склалося враження, ніби ця справа виникла ледь не за кілька місяців перед цим. Адже справді – стільки уваги, скільки у 2018-2019 роках в українській та міжнародній пресі було приділено справі автокефалії нашої Церкви – мабуть ніколи до цього не приділяли цій темі. Однак ми добре знаємо, що утвердження української церковної ідентичності, справа боротьби за власну помісну традицію та за право у відповідності до неї сповідувати православну християнську віру, прийняту нашими предками понад тисячоліття тому – це справа не одного десятиліття і навіть не одного століття! Це справа не лише внутрішньо-церковна, але, як ясно свідчить історія – вона була і залишається загальнонародною. Це справа, яка стосується не лише України чи однієї нашої Помісної Церкви – але вона, без перебільшення, має значення для сьогодення і майбутнього всього Вселенського Православ’я.

І тому, хоча беззаперечно ніхто не має права применшити надзвичайне значення для Української Церкви подій та рішень, які відбулися протягом останнього року – однак ми, зокрема і через наше нинішнє спільне святкування, маємо самі твердо усвідомлювати, а також свідчити для інших, що справа автокефалії нашої Церкви має значно ширший історичний контекст. Ми, помісна і автокефальна Православна Церква України, є плід євангельського свідчення в наших землях святого апостола Андрія Первозванного, ми – плід проповіді та подвижництва, молитов та мучеництва, просвіти та побожності мільйонів і мільйонів православних ієрархів, священиків, ченців та вірян – від найдавніших часів Київської держави благовірного князя і сповідника віри Оскольда, його наступників на престолі святих Ольги, Володимира Великого і Ярослава Мудрого – і аж до сьогодення.
Вони, наші благочестиві прадіди й предки, зі століття в століття, сповідували, примножували та передавали наступним поколінням отримані через апостольську проповідь та через служіння Константинопольської Матері-Церкви Євангельське вчення і православну християнську віру. Тож хоча ми в Диптиху Помісних Церков і посідаємо 15-те місце, визначене так згідно часу отримання Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію Української Церкви – однак це з очевидністю не може означати, що сама Українська Церкви виникла лише тепер.

Ми – спадкоємці апостольської проповіді, про значення якої, як наріжного каменю Української Церкви, влучно і гідно було сказано ще в рішенні Собору Київської Митрополії 1621 р.: «Святий Апостол Андрій – перший архиєпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол».

Ми – спадкоємці Оскольдового та Володимирового хрещення Руси-України, з яких перше поклало початок творенню Київської держави як християнської, а друге – довершило цю справу.

Ми – спадкоємці просвітництва, основи якого тисячоліття тому закладені святим Митрополитом Київським і всієї Руси Іларіоном, автором видатного «Слова про Закон і Благодать», та благовірних князем Ярославом Мудрим.

Ми – продовжувачі чернечої традиції преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських, начальників та взірців монашого життя для всіх наступних поколінь.

Наша Церква по праву може пишатися видатними ієрархами, серед яких особливе місце достойно посідає святитель Петро Могила, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, з іменем якого пов’язана ціла епоха відродження не лише Української Церкви, але й всього Православ’я.

І, безперечно, ми є плодом самовідданої жертовної правці всіх тих, хто у буремному і кривавому ХХ столітті творив, виборював і плекав Українську Церкву, в різний спосіб та в різних обставинах працюючи для єдиної мети – зберегти та примножити серед українського народу спасительну християнську православну віру, передавши її наступним поколінням. Імена їхні, спочилих у Бозі ієрархів – Митрополитів Василя Липківського та Полікарпа Сікорського, Іоана Теодоровича, Іларіона Огієнка, Володимира Сабодана та Мефодія Кудрякова, Патріархів Мстислава, Володимира та Димитрія, як і сотень і тисяч інших єпископів, священиків, ченців та вірян – назавжди вписані на сторінки української церковної історії.

Отже, хоча про нас і кажуть, що ми – молода чи нова Церква, але ці визначення справедливі лише частково. Бо хоча ми лише цього року отримали Томос про автокефалію – але боротьба за цей статус церковної незалежності тривала ціле століття. Тож ми водночас і наймолодша серед Помісних Церков – але з понад тисячолітньою історією, і сьогоднішнє святкування однієї з її визначних сторінок, початку Третього відродження УАПЦ – має підкреслити цей факт.

Про всі ці славні та величні справи минулого я сказав не лише для того, щоби показати ширший контекст нашої церковної історії. Ми справді маємо чим пишатися – але водночас все це накладає на нас величезну відповідальність! Всі ми чули слова Спасителя, звернені до Його учеників: «Хто жне, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сівач, і жнець разом раділи. Бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю» (Ін. 4:36-37). Все, що ми зараз маємо в Українській Церкві – не тільки і не стільки наше власне досягнення, як плід праці наших попередників. Однак до засіяного попередніми поколіннями Господь послав працювати саме нас – і з нас він запитає, як ми здійснили доручену нам справу. Христос насадив виноградник Церкви, невід’ємною помісною частиною якої є і наша Українська Церква – але від нас залежить, якими виноградарями в ній ми будемо: тими, хто заслуговує нагороду за старанність і вірність, чи тими, на кого чекає відплата покарання за лінивство чи самолюбство.

Історія нашої Церкви – великий скарб. Але ми знаємо слова Божі, що «від усякого, кому дано багато, багато і вимагається, і кому багато довірено, з того більше і спитають» (Лк. 12:48). В наші руки довірено автокефалію Української Церкви та її єдність – все це ми маємо зберегти та примножити! Бо історія наша окрім славних сторінок має багато гірких та скорботно-повчальних, коли і народ наш, і Церква, через внутрішню боротьбу, незгоду і суперечки втрачали не лише єдність, але й свободу, зазнавали приниження і страждань від супротивників та поневолювачів. Нехай це служить нам пересторогою та постійним повчальним прикладом.

Дорогі владики, отці, брати і сестри!

Я щиро радію, що серед вас і разом з вами тут, в княжому Львові, в місті, з ім’ям якого пов’язано багато найславніших сторінок нашої церковної, національної та державної історії, в серці Галичини, яка і в давні часи, й нині була і залишається оплотом українського православ’я – нині маю можливість молитися, звершувати богослужіння і святкувати ювілей вагомої історичної події. Нехай це свято послужить зміцненню нашої церковної єдності, нагадає нам про славне минуле та нашу відповідальність про сьогодення і майбутнє.

За все слава Господу нашому Ісусу Христу!

І слава нашій Ненці-Україні!

Прес-служба Київської Митрополії

Української Православної Церкви (ПЦУ)

Джерело: www.pomisna.info

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фоторепортажі

Prev Next

Відеорепортажі

Prev Next

uba banner

Карта єпархії

   (Закарпатська область)
zakarpatie map

x 247c004d

Блаженніший Епіфаній

Митрополит Київський
і всієї України, Предстоятель
Православної Церкви України


 DSC1632

 

Преосвященнійший Віктор

єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією