«Не визнана» не означає «не церква»

1559559485 snimok-yekrana-1107Російська церковна пропаганда стверджує, що Православна Церква України (ПЦУ) – то «не церква», оскільки вона «не визнана».

До багатьох священиків ПЦУ, які перейшли з УПЦ (МП), надходять документи з повідомленням, що вони відлучені від Церкви на основі 12-го апостольського правила. Зазначається, що кожен, хто помолиться із відлученим від кліру, сам стає відлученим.Ще можна говорити, що ПЦУ – поки що не повністю визнана іншими православними юрисдикціями  Церква. Однак не варто твердити, що ПЦУ – то не Церква, а її парафіяни – розкольники. Згідно зі статутом ПЦУ, вона виникла з Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Виходить, що Константинопольський Патріархат – також не Церква. Якщо продовжити цю логіку далі, то церкви, які співслужать із Константинопольським Патріархом Варфоломієм, теж відпали від Церкви… 
Вислів «визнана» чи «не визнана» держава використовується в міжнародній політиці. Він не має прямого стосунку до церковного богослів’я. Цей термін означає ставлення вже існуючих держав до нового суб’єкта міжнародної політики. На підтвердження свого визнання вони створюють у новоутвореній державі дипломатичні представництва. Смуга дипломатичного визнання нової держави може тривати багато років. 
Отже твердження, що ПЦУ – то не визнана іншими юрисдикціями церква, означає, що її церковно-адміністративна структура поки що не налагодила дипломатичних стосунків з такими ж інституціями інших церков. 
Церква за своєю сутністю є Тілом Христовим. «Чи може бути щось величніше, ніж бачити, як церкви, розділені великою кількістю країн, єдністю любові сполучені у єдиний устрій членів Тіла Христового» (Василій Великий, лист 66). Запорукою єдності помісної церкви (тобто тієї церкви, яка знаходиться на території якоїсь держави) зі Вселенською є участь єпископа у єдиній вселенській літургії.
Після того, як Константинопольський патріарх Варфоломій 6 січня 2019 року надав ПЦУ томос про її автокефальний устрій, в диптихах Вселенської кафолічної Церкви з’явилася ще одна церква-сестра – Православна Церква України. Її очолює митрополит Епіфаній.
Згідно з 34-м апостольським правилом, «єпископам кожного народу належить знати першого посеред них та визнавати його як главу…». Не визнавати присутність такого єпископа на території України означає, кажучи сучасною мовою, не визнавати існування суверенної української держави.
Якби інші автокефальні церкви не визнавали цього факту, то мусили б вийти з євхаристійного спілкування з Константинополем. Адже патріарх Варфоломій, як твердить пропаганда РПЦ, «причастившись із розкольником, сам став розкольником». Але, якщо говорити об’єктивно, то не Варфоломій «причастився з розкольником в відпав від Церкви», а навпаки, розкольник, точніше, колишній розкольник причастився з Варфоломієм і таким чином став повноцінним членом Церкви Христової. 
Ніхто, крім РПЦ, не розірвав євхаристійного єднання з Константинополем. Одиночні заяви окремих єпископів різних православних церков, які засуджують дії Константинопольського Патріархату, не є позицією їхніх церков. Жодна Церква не збирала з цього приводу собор. Отже у твердженні, що ПЦУ «не визнає» жодна із православних церков світу, бажане видається за дійсне.
РПЦ припинила євхаристійне спілкування з Константинополем, однак продовжує співслужити з тими Церквами, які в ньому знаходяться. Виходить, що РПЦ підпадає під свою ж заборону… 
Майже по всьому світу, включаючи Афон, парафіяни та клірики РПЦ співслужать і причащаються разом із кліром та парафіянами Константинопольського Патріархату. За це ще нікого за кордоном не було позбавлено сану і відлучено від причастя.
Однак в Україні за євхаристійне співслужіння з патріархом Варфоломієм продовжують позбавляти сану колишніх кліриків УПЦ (МП) із забороною причащатися. Така суворість передбачена канонами Православної церкви тільки для явних єретиків. Отже «євхаристійний розрив» РПЦ з Константинополем та всі накладені на мирян та клір «канонічні санкції» розраховані лише на залякування священиків та парафіян всередині України. 
Історія церкви красномовно свідчить, що церковні інституції заради грошей та політичних інтересів часто розділяли церкву, створювали штучні  перепони на шляху людини до Христа. Сьогоднішні часи – не виняток. Якщо християни ПЦУ поки що «не визнані» церковними бюрократами інших юрисдикцій, то це не значить, що вони не покликані Христом до спасіння. 
Якщо вірянам  РПЦ та УПЦ МП їхнє християнське сумління дозволяє обзивати таких самих християн, як і вони «юдами», «розкольниками», «сектантами», «сцушниками»…, то це не означає, що так само зверхньо і цинічно до них ставиться Господь. Як красномовно свідчить історія Церкви, гординя християн часто стояла нездоланною стіною на шляху інших людей до Церкви.   
Попри всі суперечності між ПЦУ та УПЦ МП, тепер миряни цих церков підходять до однієї євхаристійної чаші. З того моменту, як предстоятель ПЦУ взяв участь у літургії разом із патріархом Варфоломієм, він став причасником тієї єдиної літургії, яку здійснює Господь в Церкві Христовій. Православні церкви, які є співучасницями вселенської літургії, автоматично входять в євхаристійне спілкування з предстоятелем ПЦУ митрополитом Епіфанієм.
Господь не звершує окремої літургії для православних РПЦ і окремої для ПЦУ або для всіх інших церков. Він підносить єдину Чашу для всіх християн у світі. Предстоятелі помісних церков роздають ці святі дари єпископату ввіреної їм Господом Церкви, єпископат передає їх священикам, а священики – мирянам. Таким чином, на єдиній таємній вечері Вселенської Церкви присутні всі християни.
Можна довго сперечатися щодо оцінки «переходів парафій» чи «захоплення храмів». Ця тема в недавньому минулому була неабияким каменем спотикання на шляху до діалогу між конфесіями. Але хто хотів, той визначився, куди йому ходити і як молитися.
Можна багато в чому не розумітися і помилятися стосовно канонічних чи догматичних питань. Але є речі, можливо, і не прийнятні для когось, але очевидні для всіх. Таким очевидним фактом є подолання розколу через створення української канонічної церкви-сестри як учасниці літургійного життя Вселенської Церкви. 
Церква – не політичний організм. Розкол у Церкві – не те ж саме, що розрив дипломатичних стосунків між державами, що, в свою чергу, призводить до церковних війн. Розкол – то відділення людини або якогось церковного зібрання від Тіла Христового. 
За словом Іоанна Златоустого, розкол – то втрата члена цього Тіла, який болить іншим його членам. Лікування розколу здійснюється шляхом приєднання хворого члена, поки в ньому ще жевріє віра, до Тіла Христового. Для цього йому підносять євхаристійну чашу. Людина в причасті стає членом Церкви і в подальшому  причащається, щоб не відпасти від Христа. 
Господь через Своє милосердя підносить людям Свою Чашу у Своїй Церкві перш за все для того, «щоб знайти та спасти, що загинуло!» (Лк 19, 10). Хворим не дорікають тим, що вони колись захворіли. Їх просто лікують, даючи споживати «ліки Божества», тобто Причастя. Подолання розколу в Церкві можливе лиш в літургічній молитві вірних у Христі до Отця Небесного за тих, кого вони люблять: «Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав…» (Ін. 17, 20-21).  

 

Джерело:www.religion.in.ua

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фоторепортажі

Prev Next

Відеорепортажі

Prev Next

uba banner

Карта єпархії

   (Закарпатська область)
zakarpatie map

x 247c004d

Блаженніший Епіфаній

Митрополит Київський
і всієї України, Предстоятель
Православної Церкви України


 DSC1632

 

Преосвященнійший Віктор

єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією