Тернистий шлях до автокефалії Української православної церкви

564jgbhСобор святої СофіїХристиянство в Україні має понад тисячолітню історію. Першим, документально засвідченим християнським князем України-Русі був Аскольд. Утім йому не вдалося нав’язати віру привнесену з Візантії усьому населенню Русі. Головною причиною цього було те, що тогочасні землі України не були єдиною державою. Це була нецентралізована спілка багатьох племен, про що існує багато опосередкованих свідчень. Серед них можна згадати й текст візантійсько-руського договору 944 року, де згадується 25 представників 24 знатних осіб які можливо були князьками невеличких племен. Доказом наявності на Русі багатьох володарів є історія протистояння княгині Ольги з древлянським князем Малом.

Утім ця тема потребує окремої розмови. Для нас важливе те, що Аскольд не був верховним правителем України-Русі, і тому не мав змоги розповсюдити християнську віру на решту земель Русі.
Це вдалося більше ніж через століття князю Володимиру Святославовичу. Саме він зміг підкорити більшість східнослов’янських племен, та змусив їх рахуватися зі своїми рішеннями.
Завдяки князю Володимиру утворилася Київська митрополія, що підпорядковувалася Константинопольському патріархові. Патріархи із Візантії призначали митрополитами в Київ своїх співвітчизників. Утім відомі й винятки. Син князя Володимира – Ярослав Мудрий, зробив Київським митрополитом не грека (візантійця-ромея), а русина (по-книжному – русича) – митрополита Іларіона. Другим таким випадком стало призначення Великим князем Київським Ізяславом Мстиславовичем митрополитом Київським та всієї Русі Кирила Смолятича.
Але це були винятки з правил. Митрополитами України-Русі в решті випадків були ромеї (греки). Так тривало аж до монгольської навали.
Після руйнівної монгольської навали на Русь, митрополити православної церкви полишили неспокійні землі Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), володарі якого намагалися позбутися монгольського ярма, і оселилися на теренах Володимиро-Суздальського князівства, чиї правителі виявили повну покору монгольським ханам.
   У 1251 році, митрополит Київський Кирило (1242 - 1281) вирішив полишити спустошені татарами землі Київщини, та виїхав у Новгород до князя Олександра Ярославовича. Князь Данило Галицький, якого полишив Кирило, шукав можливості звільнитися від монгольського панування. Натомість як князь Олександр Ярославович, за невеличку сутичку зі шведами прозваний Невським, прагнув повної інтеграції підвладних йому земель в улус Джучі – Золоту Орду. Мабуть розважливий Кирило вирішив, що краще монгольський хліби, ніж галицька свобода. З 1251 року його діяльність зосереджується переважно на землях майбутньої Московії: він створює єпархію в столиці Золотої Орди Сараї (1261 р.), ставить єпископів у Володимирі, Ростові Великому, Твері, Сараї.
  У 1252 році Олександр Невський зрадив рідного брата Андрія, отримав за це ярлик на велике княжіння. Митрополит Кирило благословив новоспеченого великого князя, і невдовзі сам дістав від татарського хана ярлик, що гарантував повну недоторканість православної церкви. У 1267 році хан Берке підтвердив це рішення, так само як і хан Менгу-Тимур у 1279.
  Наступник Кирила, митрополит Максим (1283 - 1305), хоча і звався митрополитом Київським, жив до 1283 року на своїй батьківщини – столиці Візантії Константинополі, і як очільник церкви відзначився тим, що переніс резиденцію митрополита з Києва спочатку до Брянська, а згодом, у 1299 році, до Володимира-на-Клязьмі.
  Король Руський, князь Белзький і Галицько-Волинський Юрій І Львович (1252 - 1308) намагався завадити переходу церковної митрополії з Русі до Володимиро-Суздальського князівства. З цією метою, у 1302 році, з благословення патріарха Константинопольського Афанасія було створено Галицьку митрополію. У 1305 році з метою посвячення в сан митрополита Галицького до Константинополю було відправлено ігумена Ратенського монастиря Петра.
Митрополит Петро Ратенський
Константинопольський патріарх Афанасій, той самий, що створив Галицьку митрополію, висвятив Петра на митрополита «всієї Русі» (1305 р.). Новоспечений митрополит Київський і всієї Русі Петро (1305 - 1326) попрямував у ... Володимир-на-Клязьмі, а згодом, 1325 року, переніс свою резиденцію до Москви.
Наступник Петра, митрополит Феогност (1328 - 1353) спрямував головні свої зусилля на обслуговування інтересів вірного слуги ханів Золотої Орди московського князя Івана Калити, та відзначився спробами закрити Литовську (Білоруську) і Галицьку митрополії.
  Митрополит Алексій (справжнє ім’я Елевферій Федорович Бяконт, митрополит у 1354 – 1378 р.), протягом тривалого часу був фактичним правителем Московської землі. Він уславився своєю боротьбою проти спроби Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтіського визволити землі Русі від монгольського ярма. Литві вдалося об’єднати під своєю орудою до двох третин руських земель, але золотоординські попихачі вперто продовжували називати свою церкву Руською, а себе – митрополитами Київськими, хоча всі ці Феогности та Алексії бували в Києві хіба-що проїздом.
  Незабаром Київщина та більшість руських земель звільнилися від монгольського панування, завдяки створенню нової держави – Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтіського. Православні митрополити залишилися по той бік кордону, в улусі Джучі – Золотій Орді, але продовжували називатися митрополитами Київськими і всієї Русі. Факт кумедний, але він не містив порушення церковних канонів. Доки серед церковних ієрархів Московії не з’явився Іона Одноушева, більше відомий як митрополит Іона.

Двовладдя

  Подібно до того, як історія католицької церкви містить численні епізоди співіснування на апостольськім престолі двох і більше пап римських, так і православна церква знала часи коли одну митрополію очолювало кілька ієрархів.
  Згідно канонів православної церкви нового митрополита призначав та висвячував в сан Вселенський патріарх Константинопольський. Але ще 1448 року, коли Московське князівство було складовою Золотої Орди, князь Василій ІІ сам призначив митрополитом єпископа Іона Одноушева (уродженця села Одноушеве поблизу міста Солигалича – нині Костромська обл., РФ), а висвятили в сан колеги єпископи.
Митрополит Іона Одноушев
Вселенський патріарх та всі православні ієрархи, поза Московським князівством, не визнали Іона митрополитом та засудили порушення церковних канонів. Більше того Константинопольський патріарх призначив митрополитом Київським Ісидора, якого не визнав московський князь: Василій ІІ залишив Іону Одноушева в сані митрополита. З тих пір митрополити московські призначалися князями, нехтуючи посвяченням від патріархів. Князем Василем ІІ фактично було створено автокефалію для московської церкви, яку не визнала патріархія Константинополю. Тобто московські митрополити перебували поза церковними канонами.
  Так тривало аж до 1589 року, поки не відбулися ще більші порушення канонічного права.

Утворення Московського патріархату

Перший Московський патріарх Іов
  У 1589 року відбувся собор єпископів, на якому був присутнім Вселенський патріарх Єремія ІІ Транос. Вселенський патріарх устиг познайомитися з московськими буцегарнями, і отримав від царя Бориса Годунова нелегкий вибір: сісти на палю в Стамбулі, за свої скарги на утиски султана, які московський цар ладен був люб’язно передати володарю Порти, чи отримати грошенят і благословити митрополита Московського Іова в сан патріарха Московського. Наслідуючи приклад римських неофітів-християн, які заради Христа нехтували всім мирським та не здригаючись йшли прямо в пащу лютим хижакам імператора Нерона, патріарх Єремія обрав... гроші. Тому висвятив Іова в патріарший сан, а сам поїхав з Москви, увозячи з собою важкі відчуття та мішки з грошима.
Отже, 26 січня 1589 року собор вищих православних ієрархів Московії разом з Вселенським патріархом «Уложонною грамотою» проголосив створення Московського патріархату. В документах собору зазначено про участь 56 священиків, але наявні всього 32 підписи, вірогідність деяких з них викликає сумніви. Крім того існують серйозні помилки в текстах. Наприклад: патріарх Ієрусалимський Софроній IV зветься чомусь Нифонтом.
Вселенський патріарх  Єремія ІІ Транос спочатку відмовився підписати «Уложонную грамоту» , але згодом зробив це під загрозою життю і зовсім «не користі заради».
Уложонная грамота 1589 року
Навіть московські  історики вважають «Уложонную грамоту» фальшивкою. Про це писали: митрополит  Макарій «История Русской Церкви» , П. Мілюков  «История русской культуры», А. Маков «Учреждение Патриаршества в России» , Ф. Терновский «Изучение Византийской истории». Тобто творення Московського патріархату неканонічне з церковної точки зору та не законне з правової.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату

Натомість Українська церква продовжувала перебувати в лоні Константинопольської патріархії в якості Київської митрополії.
Варто відзначити. що через суворий догматизм в серед християн дуже легко, навіть з найменшого приводу, виникали розбіжності, які спричинялися. в кінцевому рахунку. до виникнення самостійних церков. Не стала винятком і українська церква. В 1596 році частина православних ієрархів прийняла Унію з Римо-Католицькою церквою. Головною відмінністю новоутвореної української греко-католицької (уніатської) церкви від православної були не догмати. не обряди. а ... підпорядкування папі Римському, а не патріарху з Константинополя чи Москви. Оскільки греко-католицька церква зберегла всю спадщину Київської митрополії (крім підпорядкування), то вона також має свій початок у християнстві запровадженому князем Володимиром, яке відбулося ще до розлому християнства на римське та грецьке сповідання.
У наслідок Хмельниччини, та спілки гетьмана Хмельницького з Москвою дві єпархії (Київська та Чернігівська ) з семи, що складали Київську митрополію, опинилися під контролем Москви.
До описуваних подій, Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської патріархії. Після того як султан османів Мехмед ІІ Завойовник 1453 року поклав край існуванню грецької Візантійської імперії, залежність Київських митрополитів від Вселенського (який не був уже господарем навіть у своєму Константинополі) патріарха була досить умовною.
  За часів Богдана Хмельницького митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Сильвестр Косів був проти спілки України з Москвою, і тим більш не прихильно ставився до перспективи свого підпорядкування Московському патріархові.
  Утім долю церкви визначали світські володарі. 27 жовтня 1659 року гетьман Юрась Хмельницький уклав з московським царем Олексієм Михайловичем угоду, згідно з якою, в статті 8, зазначалося: «митрополиту Київському, так і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святішого патріарха Московського» (Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 р. Київ: 1992. — с. 194).
  Це спричинилося до конфлікту. Призначений Москвою сатрап воєвода князь Трубецький у жовтні 1659 року призначив місцеблюстителем Київського митрополичого столу єпископа Лазаря Барановича. Натомість як у Речі Посполитій, де залишилося п’ять із семи єпархій, Київським митрополитом вважали Діонісія Балабана, якого визнавали як король Польщі, так і патріарх Константинопольський. У 1661 році Московська патріархія призначає нового місцеблюстителя Київської митрополії – єпископа Мефодія, але справа провалилася. Патріарх Константинопольський піддав анафемі «місцеблюстителя» Мефодія Филимоновича, а патріарх Московський Никон прокляв людину, що висвятила єпископа Мефодія – митрополита Питирима.
  Але Москва не полишала спроби нав’язати «духовні скрєпи» Києву. 8 липня 1685 року гетьман-попович Іван Самойлович, виконуючи вказівки Кремля, зібрав церковний собор у Києві. Собор повністю проігнорували всі єпархії України, що залишалися поза владою Москви. Так само як і всі священики , від протопопа і вище, Чернігівської єпархії. Собор ухвалив рішення перейти під юрисдикцію Московського патріархату, і обрав митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського.
Нав'язаний Москвою митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Гедеон Святополк-Четвертинський
Це викликало спротив у більшості духівництва поневоленої Москвою України. Тому Кремль вирішив діяти на вищому рівні – домовитися з патріархом Константинопольським. У червні 1686 року у Стамбулі, на архієрейському соборі, було ухвалено передачу Київської митрополії Московському патріархату. Слідуючи євангельській заповіді  «Не збирайте собі скарбів на землі» (Мат. 6:19), патріарх Діонісій отримав за цей ґешефт 200 золотих і 3 сорока соболів, а також попрохав заплатити й решті двадцяти архіреям, що підписали тодос про підпорядкування української церкви Москві. (Соловьев С. М. Соч.в 18 кн. История России с древнейших времен. М., 1991. - Кн. VII. с. 378). Мабуть святі отці здійснили симонію (продаж благодаті «Святого Духа») «не користі заради», а виключно задля панування духовності.
  Уже через два місяці патріарх Діонісій був позбавлений сану патріарха Константинопольського, причому за обвинуваченням в здачі Москві Української церкви.
  Риторичне питання: наскільки канонічною може бути симонія, завдяки якій підпорядковано Київську митрополію (навіть не всю, а лишень дрібну її частку) Московському патріархатові? Українські церкви, що не пішли на змову з Москвою, не визнають тої оборудок московітів з греками. УАПЦ, УПЦ КП, не кажучи вже про Українську греко-католицьку церкву не сприймають рішення собору патріарха Діонісія прийняте, нехай і не за 30 срібників, а аж за 200 золотих і три соболиних сорока.
Варто відзначити, що після смерті московського патріарха Адріана (16 жовтня 1700 року) Петро І скасував посаду патріарха Московії і призначив замість неї повністю керований царською владою «Священний Синод». Підпорядкованою світській владі московська церква була аж до 1918 року, тобто до відновлення патріархату. Хоча стверджувати, що з відновленням посади патріарха, московська церква позбулася залежності від мирської влади, може хіба-що повний імбецил. Але повернімося до України.

«Геть від Москви!»

Істотно, що в умовах національного і релігійного гноблення, якого зазнала Наддніпрянська Україна під час перебування в складі Російської імперії, не могло бути й мови про відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату, не кажучи вже про автокефальну (незалежну) церкву.
З падінням московського самодержавства слушна нагода з’явилася, чим і скористалися українці. В православних єпархіях України постали питання про богослужіння українською мовою, виборність церковних ієрархів. Уже в червні 1917 року, представники десяти українських єпархій розпочали підготовку до всеукраїнського церковного з’їзду, який мав би зайнятися питаннями автокефалії та українізації церкви. Однак на заваді цього стали «демократичні» москвини – уряд Керенського.
Попри спротив московства у другому півріччі 1917 була створена Всеукраїнська Церковна Рада на чолі з архієпископом Олексою Дородніциним – видавцем першого україномовного молитовника.
В січні 1918 відбувся Всеукраїнський Церковний Собор, який проголосив курс на створення незалежної від Москви Церкви. Щоправда робота Собору увірвалася 19 січня через наступ більшовиків.
За рік, 1 січня 1919 року, Директорія прийняла «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви», що стало підставою для утворення автокефалії. Задля канонізації церковної незалежності, уряд України звернувся з відповідним поданням до Константинопольської патріархії. На жаль, саме в той час, патріарший престол був порожнім. Ситуацію ускладнювали наступ військ «білого» та «червоного» московства в Україну.
5 травня 1920 року, вірні Української Автокефальної Православної церкви проголосили про своє існування в якості Помісної Церкви. З 14 по 30 жовтня, Перший Всеукраїнський Церковний Собор, скликаний зусиллями Василя Липківського, підтвердив рішення про автокефалію від 05.05.1920. УАПЦ створювалася на трьох засадах: автокефалія, собороправність (участь усіх вірян у розв'язуванні справ Церкви через своїх представників на Соборах різних рівнів) та українізація.
Собор висвятив на митрополита автокефальної церкви Василя Липківського, та рукоположив ще 27 єпископів.
Незабаром московсько-більшовицькі окупанти перейшли в наступ на УАПЦ. В 1927 році Василь Липківський був позбавлений сану. Протягом наступних років було знищено практично всіх українських священиків та багато мирян. 28 -29 січня 1930 року більшовики скликають «собор» на якому проголошують ліквідацію УАПЦ.
Але знищити автокефалію Української церкви московським окупантам не вдається. В 1925 році єпископ Іоанн Теодорович, за дорученням митрополита Липківського, виїхав до США, де завдяки його зусиллям постали Українська Православна Церква США та Українська Православна Церква Канади, які до сьогодні, знаходяться у канонічній єдності з Константинопольським Патріархатом.
Митрополит Української православної церкви США, митрополит Української православної церкви Канади Іоанн Теодорович
Під час московсько-більшовицької окупації України, православна українська церква могла існувати лише у вигнанні. Безбожні інтернаціоналісти-комуністи заборонили в Україні українські церкви, але дозволили діяльність Російської Православної церкви Московського патріархату.
Та щойно почався крах «диктатури пролетаріату» Українська церква повернулася на рідну землю. Ще до усунення кривавого комуністичного режиму, 5 – 6 червня 1990 року, в Києві відбувся перший собор УАПЦ , на якому був затверджений статут Української Церкви, та обрано патріарха – Мстислава Скрипника.
Перший Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (Скрипник)
На жаль, у наступні роки, через тиск Кремля в Україні так і не було створено Помісної Церкви. Тільки в найновітніші часи, завдяки зверненню Президента України Петра Порошенка до Константинопольського Патріархату щодо отримання Томосу та автокефалії для Української Церкви, підтриманого  Верховною Радою України  та органами місцевого самоврядування, з’явилася надія позбутися духовного ярма, накинутого московськими колонізаторами.
  11 жовтня 2018 року Константинопольський патріарх Варфоломій підтвердив, що визнає незалежність Української православної церкви. Це рішення суттєво змінює розклад сил у світовому православ'ї та підтримує українську націю на її шляху до Волі, одним із символів якої є незалежна церква.
Джерела
 
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Фоторепортажі

Prev Next

Відеорепортажі

Prev Next

uba banner

Карта єпархії

   (Закарпатська область)
zakarpatie map

x 247c004d

Блаженніший Епіфаній

Митрополит Київський
і всієї України, Предстоятель
Православної Церкви України


 DSC1632

 

Преосвященнійший Віктор

єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Мукачівсько-Карпатською єпархією